шляхи іноді трафляють

Коли я вперше почув це слово, то думав що це якийсь наджорстокий спосіб кастрації. В деякій мірі воно так і є: ми обрізаємо яйця  нашим прекрасним планам, задумам, ідеям, рішенням, відкладаючи їх на Вельможне Гіпотетичне Завтра. Але ж воно так приємно бути підданим Нашої Величності Прокрастинації, і відчайдушно шукати хоч якогось способу їй прислужити. І маємо на те всі поважні підстави.
На службу до цієї Вельможі ми йдемо ще змалку, відкладаючи на потім збирання іграшок, пиття риб'ячого жиру, сиропу від кашлю, вивчення віршика на перший дзвоник... Я на власній шкірі ще шестирічним відчув як може бути соромно бути слугою Прокрастинації, віршика того я зовсім  не вивчив і промумукав щось тільки мені зрозуміле в мікрофон, за що був засміяний безцеремонно моїми ровесниками. Але потім той сором забувається, а лишається та ейфорія величезного кавалку вільного часу, коли вкотре щось відкладеш на ЗАВТРА.
З віком розуміємо що ота Наша Величність - підле стерво і може наробити купу неприємностей, то ж починаємо з нею боротись. Але відсутність бойового досвіду на прокрастинаційному фронті дається взнаки і домашні роботи надіються бути списаними, самостійні, контрольні і  заліки теж щиро вірять у таку солодку долю. Потім доводиться ковтати гіркі наслідки. Якби ж то стосувалося тільки навчання, Прокрастинація як гідний тиран вривається у всі сфери нашого життя: цю файнезну дівчину можна запросити і на наступний танець, але наступна пісня гівно, а дівчину вже взяв на абордаж твій колєґа. Біль у шлунку - то дурня ще буде час лікуватись, а через пару років лежу з розфалатаним пузом і купою трубочок з усіх дзюрок. Але ми - мушкетери, один за всіх і всі за одного, ото й усі разом після отакого довговічного поневолення знову б'ємо поклони Нашій Величності Прокрастинації.

Ще знайдемо кращу роботу, тим часом повкалуємо на цій паршивій. Наша Володарка заспокійливо нам шепче, що ми круті, розумні і супер - бупер, ще все встигнемо і всіх вдрючимо. І ми з телячим виразом на писку віримо і  вкотре відсуваємо, посуваємо, підштуркуємо на ЗАВТРА, а завтра здатне на карколомні часові перевтілення, от ми вже й не пам'ятаємо на яке ЗАВТРА ми відкладали якусь нетермінову справу. І ми реалізовуємо, що якщо ми чогось чи когось добились, то це  сталось у ті моменти, коли ми збунтувавшись насиляли на вила всіх вояк Прокрастинації та вперто перли до мети.
Отож вислухайте пораду все ще слуги, але потенційного бунтаря: давайте менше думати, ми губимося в домислах і планах, не біймося потерпіти фіаско, ну ж бо валити на фіаско з криком УРА! Ми будемо падати ще і ще, але будемо підійматися щоразу швидше і з меншою кількістю синяків; давайте не лише вірити у власні сили, але й застосовувати їх; даймо смачного копняка Прокрастинації!

на витоптаній стежці поцілунків
зашургане серце  собі конає
і вкотре напивається червоного вина
то нічия вина
не треба шпортатися в ранах
давай обпечемо руки холодним місяцем
і будем дмухати змерзлими устами
на наші списані долею долоні
дивні звуки
предивні звуки захлинуться нашими словами
і оніміють
а зорі прозріють і вмиються палаючими сльозами
а ми такі втрачені загубимось у вже не треба

сего сементалізму тут не мало бути.

Чесно. Я збирався завіршувати щось дуже скептичне про Валентинів день, не тому що я особисто маю щось проти Валентина, просто день чи то місяць видався дуже паршивий. І я собі гадав: зараз я ті' впишу так, що мало не буде... Але й м вписав. Від такого і справді шляхи трафляють, але я легінь чесний, опублікував аби всі знали, яка дурня може водитися в голові здорового бахура. І то ж я ще вперше щось написав у компі, ще один повід щоб не довіряти осесим страшним машинам завойовникам, вони до добра не доведуть. Єдині рядки цього вірша, що рятуються від моєї автокритики: «зашургане серце собі конає і вкотре напивається червоного вина». Але я отото вицоркане письменне створіння лишу і буду дивитись, який я можу бути незґраба.
Автокритика закінчена, шлях трафив.

Я не живу минулим - минуле живе в мені.І я не хочу його виганяти: ми вже звикли одне до одного. Я не заважаю жити йому, а воно мені. Минуле для мене, як горище бабиної хати або, як вершина оборогу чи коробка, в яку я складаю списані віршами блокноти, білети з кінотеатру, мапи відвіданих міст. Приємно іноді там покопирсатись.

У минулому є обличчя, є запахи, є дотики, є проміння, що скаче маленькими рибками в потічку, є зелена конюшинка, є плакучі верби...

Не терплю, коли люди зазіхають на моє минуле. Люди, я вас люблю, але то моє горище, там все на своєму місці і мені так до душі.

Час від часу приходять сумні новини. І ті такі характерні, невід'ємні обличчя виявляється я вже застану під сирою земленькою. Моя рідна дорога, може вже здасться мені відчуженою.. Та ні: вона завжди буде найріднішою. Мені бракуватиме багатьох, кажу бракуватиме, бо зараз я не можу достеменно повірити і зрозуміти, що цих людей вже немає: я собі гадаю, що Богданович, як завжди крикне мені через хвіртку, що з бородою я схожий на цапа; Дорко з-під прокурених вусів пробурмотить: «Дай Боже здоровлє»...

Все-таки занадто швидко ми-українці вмираємо, не бережемо ми себе і життя нас не береже.

Квола Ельвія позіхала від нудьги
На порозі в'язкого дня
Запорошене небо
їй залишило на лиці
Воскову маску
Із знаком питання
Вона вже не плаче
Сама серед ночі
Але завжди сумні
Її медові очі

¤ ¤ ¤ ¤ ¤ ¤

Заглянув молочно-неоновими контурами вечір
І заспокоїв
Загублені в кольорах, сплутані формами очі
які благали ночі
і гірко плакали за днем

Так солодко, як травневий мід
Зимового ранку на потрісканих губах
Заслухатись рідної, давно нечутої
Так, просто на вулиці
У тихій розмові
у відвертому жарті
у повітрі клаптями слів
Заслухався
і покотилося каміння по душі
потрощило підвалини хиткі
нового мого світу
Намело хурделицею спогадів
Мене накрило з головою
Люблю я рідну мову мою

Десь на початку зовсім «нелютого» лютого. Година прощань з квартирою. Місце зустрічі змінити не можна, бо мій лахмодрон, книжки і причандалля спаковані і чекають саме тут на їх жорстоку бомжівську долю.

Вуйко, який має мені помагати з переїздом дивує мене пунктуальністю такою неадекватною у нашому місті. Ще годину тому сонце шкірилося мені через поцяткані брудним дощем вікна, аж тут як на УРА прискакали конями вороними набубнявілі хмари; і тільки моя мармиза з першою коробкою в зубах висунулася з під'їзду - як почнуть ті хмари-коні справляти на мене малу нужду...

Десь із незвіданих глибин шлунку починають насуватися прокльони. Натягую капюшон, аби менше видіти і чути сего несправедливого світу. Скачу, як гірський баран через калюжі. Побачив я вуйкову машину і пророк у мені подав голос: доведеться мені тарабанитися ще й з торбеґами, бо все не поміститься, а на другу ходку нема грошей.

Сопимо, носимо,мокнемо, проклинаємо. Вуйко - іспанською, я - українською. Дружба народів. Диван, куряча його патинка, не лізе в ліфт! Якої перекогіньки він такий великий виріс?! Буксируємо той пароплав чотири поверхи на руках, добре хоч вниз.

З неба нас продовжують поливати, ми ж як гідні супротивники продовжуємо проклинати. Низький вуйко перуанець розказує трохи про себе: живе у квартирі-землянці, тобто на поверх нижче рівня дороги. Два рази на місяць хату бере в заручники нестерпний смрід з каналізації, бо центральна труба що несе всі будинкові нечистоти закінчується якраз його квартирою, інші 28 днів страшна вологість та запах пивниці.. Оренда 580 багатезних євриків в місяць, а тепер хазяїн-добряга хоче на двісті вищезгаданих папірців більше. Слухаю те все і моє совпання світом та злидні вже мені не такі прикрі.

«как и предсказано» всьо моє добро не помістилося, але це вже інша історія. Отак теревенячи доїжджаємо до нової квартири. Помалу будую піраміду Хеопса у прихожій моєї чергової пристані. У цей ліфт диван поміщається і під супроводом наших оплесків відправляється до файнал дестінейшн. Ставлю крапку у вигляді обшарпаного дивану над моєю пірамідою.Прощаюсь з вуйком перуанцем і даю йому на 20 євро більше ніж домовлялись, бо дуже мені допоміг, хоч і спробував поцупити мої улюблені шкари.
Доведеться і цю місцину обживати, але як завжди, тримаючи дистанцію, не можна мені звикати. Тре'  бути напоготові: в будь-який момент - клунок на плечі і впевненим кроком у непевне майбутнє, головне приспівувати, бо як каже дядя Вітя: "без музыки на миру смерть не красна"

Недавно знову ,жартуючи, за вечерею з моєю мамою змахнули пил з одного сімейного спогаду. Як ми дружні брати і сестри, які врятувалися з того величезного потонувшого криголома під назвою «Радянський Союз» знаємо, жилося тоді казково, просто іноді не вистачало речей щоденного вжитку, але ми такі люди, що і в пеклі не пропадемо;а ще, як казав Константин з однойменного фільму: « На все- свій трюк»

Не знаю як у вас, а у моєму селі було сутужно і з постільною білизною, ну, а чого не бракувало завдяки сусідній меблевій фабриці, то це шліфшкурки. І тут, пані та панове, мої односельчани проявили смикалку. На цім мушу віддати чолом українській гуцулці-ґаздині, бо ґазда б до такого не додумався. Отже підіб'ємо пісумки тодішньої ситуації: постільної білизни - катма, шліфшкурки - багато. Яке ж це мало бути практичне й творче око, щоб зробити те про що я зараз розповім. Тут мушу поправитись не те що файному ґазді, а й самому Леонардо Да Вінчі таке б не спало на гадку!

От уявіть собі: працює одна кмітлива ґаздиня на цій меблевій фабриці, і дивиться кожної Божої днини на фанеру, меблі і ШЛІФШКУРКУ. А шліфшкурки там було хоч греблю гати та ще й якісної, бо ж тре' було меблі шліфувати як не як. Дивиться і бачить, що коли шліфувальна частина добре таки використана, то залишається дуже цупка тканина. А так як за СССР всі були рівні і все було порівну то й додому всі тягнули щиро й однодушно те що нефайно лежало та руйнувало радянську пролетарну естетику. І от одного дня наша ґаздині дивиться на великі рулони шліфшкурки, що лежить уже в неї в хаті, а не  на складі мебельної фабрики. А точніше дивиться вона на тканину і так як Мікеланджело бачив у блоці мармуру довершену скульптуру, яку просто треба було визволити від кайданів непотрібного каменю, ось саме так наша геніальна гуцулка бачила у тих рулонах білосніжну постіль та наволочки. У Мікеланджело був молоток та різець, а у нашої ґаздині - діжка та вода. Мокли там оті рулони довго та нудно доки не відставала дряпуча частина. Потім починалась друга частина роботи - вибілювання, хлорка лилася ріками, але вірите чи ні тканина таки ставала білою, не білосніжною: залишалися печатки, які вказували фабрику на якій виготовили шліфшкурку.Висушену білу тканину вмілі руки кравчині зшивали і надавали їй лику постелі та наволочки. І таке воно міцне виходило, що хоч танки на нім носи. Смачно проспали на такій соморобній постелі чотири генерації, а з латками може спати ще й п'ята. Мені малому завжди було цікаво, що ж це за печатки на моїй постілі. Оголомшливу правду я дізнався випадково тільки кілька років після того, як виїхав у Теплі Краї.

Отака розповідь про кмітливих гуцулів, не знаю чи хтось вже чув, а чи знав, але переказав я чесно, так як чув від старших.

Мила мелодія пестила сплячі вуха-в якому ж це чудо-світі я зараз опинюсь... Ага - шоста ранку, прекрасна мелодія- то бабця Нокія верещить мені що тре' тягнути дупу на роботу. Але чудасія: телепортація уже реальність-я на роботі. Поволі зішкрябую докупи події вчорашнього дня і реалізовую, що вчора робітники громадського транспорту дружньо застрайкували, тобто відправили котові під хвіст мою можливість притарабанитися додому, і я колачиком скрутився у теплій підсобці,  солодко проспавши до славнозвісної «милої мелодії».
Ледь не зробив собі харакірі моєю дамаською щетиною; ходою «умерающего лебедя» дошкандибав до дзеркала. Панянка Аліса лишила у зазеркаллі дві червоні цибулини, які на диво знаходились на висоті моїх очей і набухаючи, погрожували вибухнути та перетворити все у величезну каструлю борщу...
Далі буденність протягом занесла кволе неробство і вони разом потрапезували моєю фантазією.

Вириваю з обіймів гачків не густі картини. Дмухаю на книжки, ласкаво погладжую їх і брехливо запевняю, що це останній раз: останній раз я їх витягую з необжитих полиць, пакую в ненависні чужі картонні коробки і везу в невідомому напрямку.
Холоднокровно знімаю штори, брудні вікна сором'язливо ховають очі, мені теж соромно на них дивитись, тож обоє відвертаємось...
Поволі оголюю квартиру від тих речей, що робили її затишною, душа моя теж спустошується, втомлена від постійних пакувань та розгортань, забившись десь в куточок, блискавками на мене поглядає. Оминаю і її...
Ніде не зупиняю погляду, бо зразу відчуваю вину, мов залишаю сироту про яку обіцяв піклуватись...
Більшість речей спакована і мені вже спокійніше. Душа покинула свій сховок і міцно мене обійняла: отак в обіймах розраджуємо один одного. Дивлюсь на небо і смуток віддаляється, як краєвид у вікні поїзда...

Якщо Ви вирішили довіритись майя, то чому б Вам не нап'ялити мацьонькі танга та не понатикати пір'я в волосся?

Саме так, дванадцятого грудня буде 12/12/12 і це трапляється тільки раз на сто років. Але якої перекобеньки писати це у Вконтакте?

Не дайте застати Вас зненацька: чисті сподні і випуцуваний Блендаметом писок

Переконати її/його, що кінець світу дуже близько - то є найкращий спосіб затягнути до ліжка Вашу сором'язливу дівчину/хлопця