шляхи іноді трафляють

Я не живу минулим - минуле живе в мені.І я не хочу його виганяти: ми вже звикли одне до одного. Я не заважаю жити йому, а воно мені. Минуле для мене, як горище бабиної хати або, як вершина оборогу чи коробка, в яку я складаю списані віршами блокноти, білети з кінотеатру, мапи відвіданих міст. Приємно іноді там покопирсатись.

У минулому є обличчя, є запахи, є дотики, є проміння, що скаче маленькими рибками в потічку, є зелена конюшинка, є плакучі верби...

Не терплю, коли люди зазіхають на моє минуле. Люди, я вас люблю, але то моє горище, там все на своєму місці і мені так до душі.

Час від часу приходять сумні новини. І ті такі характерні, невід'ємні обличчя виявляється я вже застану під сирою земленькою. Моя рідна дорога, може вже здасться мені відчуженою.. Та ні: вона завжди буде найріднішою. Мені бракуватиме багатьох, кажу бракуватиме, бо зараз я не можу достеменно повірити і зрозуміти, що цих людей вже немає: я собі гадаю, що Богданович, як завжди крикне мені через хвіртку, що з бородою я схожий на цапа; Дорко з-під прокурених вусів пробурмотить: «Дай Боже здоровлє»...

Все-таки занадто швидко ми-українці вмираємо, не бережемо ми себе і життя нас не береже.