шляхи іноді трафляють

Десь на початку зовсім «нелютого» лютого. Година прощань з квартирою. Місце зустрічі змінити не можна, бо мій лахмодрон, книжки і причандалля спаковані і чекають саме тут на їх жорстоку бомжівську долю.

Вуйко, який має мені помагати з переїздом дивує мене пунктуальністю такою неадекватною у нашому місті. Ще годину тому сонце шкірилося мені через поцяткані брудним дощем вікна, аж тут як на УРА прискакали конями вороними набубнявілі хмари; і тільки моя мармиза з першою коробкою в зубах висунулася з під'їзду - як почнуть ті хмари-коні справляти на мене малу нужду...

Десь із незвіданих глибин шлунку починають насуватися прокльони. Натягую капюшон, аби менше видіти і чути сего несправедливого світу. Скачу, як гірський баран через калюжі. Побачив я вуйкову машину і пророк у мені подав голос: доведеться мені тарабанитися ще й з торбеґами, бо все не поміститься, а на другу ходку нема грошей.

Сопимо, носимо,мокнемо, проклинаємо. Вуйко - іспанською, я - українською. Дружба народів. Диван, куряча його патинка, не лізе в ліфт! Якої перекогіньки він такий великий виріс?! Буксируємо той пароплав чотири поверхи на руках, добре хоч вниз.

З неба нас продовжують поливати, ми ж як гідні супротивники продовжуємо проклинати. Низький вуйко перуанець розказує трохи про себе: живе у квартирі-землянці, тобто на поверх нижче рівня дороги. Два рази на місяць хату бере в заручники нестерпний смрід з каналізації, бо центральна труба що несе всі будинкові нечистоти закінчується якраз його квартирою, інші 28 днів страшна вологість та запах пивниці.. Оренда 580 багатезних євриків в місяць, а тепер хазяїн-добряга хоче на двісті вищезгаданих папірців більше. Слухаю те все і моє совпання світом та злидні вже мені не такі прикрі.

«как и предсказано» всьо моє добро не помістилося, але це вже інша історія. Отак теревенячи доїжджаємо до нової квартири. Помалу будую піраміду Хеопса у прихожій моєї чергової пристані. У цей ліфт диван поміщається і під супроводом наших оплесків відправляється до файнал дестінейшн. Ставлю крапку у вигляді обшарпаного дивану над моєю пірамідою.Прощаюсь з вуйком перуанцем і даю йому на 20 євро більше ніж домовлялись, бо дуже мені допоміг, хоч і спробував поцупити мої улюблені шкари.
Доведеться і цю місцину обживати, але як завжди, тримаючи дистанцію, не можна мені звикати. Тре'  бути напоготові: в будь-який момент - клунок на плечі і впевненим кроком у непевне майбутнє, головне приспівувати, бо як каже дядя Вітя: "без музыки на миру смерть не красна"