шляхи іноді трафляють

Недавно знову ,жартуючи, за вечерею з моєю мамою змахнули пил з одного сімейного спогаду. Як ми дружні брати і сестри, які врятувалися з того величезного потонувшого криголома під назвою «Радянський Союз» знаємо, жилося тоді казково, просто іноді не вистачало речей щоденного вжитку, але ми такі люди, що і в пеклі не пропадемо;а ще, як казав Константин з однойменного фільму: « На все- свій трюк»

Не знаю як у вас, а у моєму селі було сутужно і з постільною білизною, ну, а чого не бракувало завдяки сусідній меблевій фабриці, то це шліфшкурки. І тут, пані та панове, мої односельчани проявили смикалку. На цім мушу віддати чолом українській гуцулці-ґаздині, бо ґазда б до такого не додумався. Отже підіб'ємо пісумки тодішньої ситуації: постільної білизни - катма, шліфшкурки - багато. Яке ж це мало бути практичне й творче око, щоб зробити те про що я зараз розповім. Тут мушу поправитись не те що файному ґазді, а й самому Леонардо Да Вінчі таке б не спало на гадку!

От уявіть собі: працює одна кмітлива ґаздиня на цій меблевій фабриці, і дивиться кожної Божої днини на фанеру, меблі і ШЛІФШКУРКУ. А шліфшкурки там було хоч греблю гати та ще й якісної, бо ж тре' було меблі шліфувати як не як. Дивиться і бачить, що коли шліфувальна частина добре таки використана, то залишається дуже цупка тканина. А так як за СССР всі були рівні і все було порівну то й додому всі тягнули щиро й однодушно те що нефайно лежало та руйнувало радянську пролетарну естетику. І от одного дня наша ґаздині дивиться на великі рулони шліфшкурки, що лежить уже в неї в хаті, а не  на складі мебельної фабрики. А точніше дивиться вона на тканину і так як Мікеланджело бачив у блоці мармуру довершену скульптуру, яку просто треба було визволити від кайданів непотрібного каменю, ось саме так наша геніальна гуцулка бачила у тих рулонах білосніжну постіль та наволочки. У Мікеланджело був молоток та різець, а у нашої ґаздині - діжка та вода. Мокли там оті рулони довго та нудно доки не відставала дряпуча частина. Потім починалась друга частина роботи - вибілювання, хлорка лилася ріками, але вірите чи ні тканина таки ставала білою, не білосніжною: залишалися печатки, які вказували фабрику на якій виготовили шліфшкурку.Висушену білу тканину вмілі руки кравчині зшивали і надавали їй лику постелі та наволочки. І таке воно міцне виходило, що хоч танки на нім носи. Смачно проспали на такій соморобній постелі чотири генерації, а з латками може спати ще й п'ята. Мені малому завжди було цікаво, що ж це за печатки на моїй постілі. Оголомшливу правду я дізнався випадково тільки кілька років після того, як виїхав у Теплі Краї.

Отака розповідь про кмітливих гуцулів, не знаю чи хтось вже чув, а чи знав, але переказав я чесно, так як чув від старших.