шляхи іноді трафляють

Вириваю з обіймів гачків не густі картини. Дмухаю на книжки, ласкаво погладжую їх і брехливо запевняю, що це останній раз: останній раз я їх витягую з необжитих полиць, пакую в ненависні чужі картонні коробки і везу в невідомому напрямку.
Холоднокровно знімаю штори, брудні вікна сором'язливо ховають очі, мені теж соромно на них дивитись, тож обоє відвертаємось...
Поволі оголюю квартиру від тих речей, що робили її затишною, душа моя теж спустошується, втомлена від постійних пакувань та розгортань, забившись десь в куточок, блискавками на мене поглядає. Оминаю і її...
Ніде не зупиняю погляду, бо зразу відчуваю вину, мов залишаю сироту про яку обіцяв піклуватись...
Більшість речей спакована і мені вже спокійніше. Душа покинула свій сховок і міцно мене обійняла: отак в обіймах розраджуємо один одного. Дивлюсь на небо і смуток віддаляється, як краєвид у вікні поїзда...